Промова про добро

Лежала при дорозі зернина у траві,
І снилась тій небозі водиця у ставі.

«Якби хоч краплю сині, лазурі із небес
Пролить на зсохлу ниву – з душі би страх пощез.

Ото б вже забуяла я колосом рясним,
А, може б, розквітала букетом неземним…

Я б радість дарувала, лунав би щирий сміх,
І щастям напувала мандрівників усіх!»

Так думала зернина, чекаючи води.
Набігла тут хмарина, линула – не біди.

Зіп’явсь пагінчик в небо, росте не аби як,
І викохавсь, як треба, овва, якийсь будяк!

Ну що це за халепа? Кому це треба й як?
Ну хто ж йому зрадіє? Адже ж бо є будяк?!

Тут бджілка прилетіла, присіла на листку,
Попоралась уміло, а він їй дав медку.

І зовсім не колючий, і навіть не страшний.
Лиш біль в душі пекучий, тому весь час сумний…

І дивувалась хмара: «Поїла ж я зерня,
А звідки ця примара, химера і марня?»

А звідти, люди добрі, що в землю цю впаде,
Те й виросте назовні – другого не буде.

Але й без них не можна, бо бджоли в світі є,
І квітка, хоч колюча, та мед усе ж дає.